Бабуся постійно знущалася з мого батька – свого зятя Але одного разу вона змушена була звернутися до нього за допомогою
-Яка ж ти безсердечна, це бабуся твоя рідна, мама ж твоя не заперечує проти того, щоб її взяти до себе, чому ти проти? — Таке запитання мені поставила рідна тітонька Олена, сестра моєї мами. Напевно, я справді безсердечна, коли заперечую, щоб стареньку, якою 89 років взяли «на дожити» у будинок моїх батьків. Але я розповім про причини. У моєї бабусі дві дочки та син. Мама — старша з сестер, про дядька, який наймолодший, і мови немає, він одружився 4 рази, зараз живе в квартирі чергової дружини, там він не господар, та й доглядати бабусі він не буде і не зможе. Грошами допомагати дядечко теж не може: перші три дружини народили йому 7 дітей. П’ятеро з них ще неповнолітні. Декілька років половину зарплати на утримання синів йому ще віддавати. Залишаються мама та тітка Олена. Мені 40 років, моїй мамі 63 роки, тітці Олені – 56. І те, що вона працює на керівній посаді, є головною відмазкою від того, щоб бабуся жила з нею. Моя мама теж працює, соцпрацівником. Живуть батьки у селі, тож на мамі ще город, двір та все інше. — У неї графік вільний, — напирає тітонька, — а я можу затримуватись на нарадах. Хто їй памперси мінятиме? Моя Мар’яна? Чи Мій чоловік? Ти в своєму розумі? Мар’яна звуть мою двоюрідну сестру, їй 27 років, живе з батьками. Мріє про вигідне заміжжя, доглядає за собою, але принца поки що на горизонті немає і не передбачається.
— Давайте, — говорю, — не покладати на маму все. Їй і так тяжко. Бабуся все життя допомагала кому? Правильно, тобі. Сиділа все дитинство із ким? Правильно, із Мар’яною. А тепер Мар’яна памперси їй не поміняє? Але головна причина, через яку я заперечую, щоб бабусю переселили в будинок моєї мами, набагато глибша. Коріння у цього стародавнє. Власне, бабусею я називаю її виключно в цьому оповіданні, у житті я говорю грубіше. Тому що ні мама, ні я, ні, тим більше, мій батько, слова ласкавого від неї не чули. — Зять — не взяти, — батька мого інакше бабуся і не назвала, діставала його всіляко. За що? За те, що рано без батьків залишився, був бідний. Нервів вона батькові зіпсувала — не збагнути. Він у мене завжди був витриманий, все тримав у собі, а я, маленька ще, все питала значення слів, якими бабуся називала мого тата. Мій батько збудував будинок, виростив мене. Він навіть знайшов у собі сили матеріально допомагати тещі, хоча вважав за краще не спілкуватися. -А Ти взагалі впевнений, що Вєрка (моя мама) свою дочку (мене), від тебе народила? Хі-хі. Було літо, спека, у батька тиск останні роки був підвищеним.
Добре, що одразу після того, як він повернувся, мама помітила ознаки, вчасно до лікарні відвезли, вдалося врятувати, хоч працювати тато більше не зміг, сів на групу. Навіщо так сказала бабуся? А я не знаю. Я на батька схожа, як дві краплі води. Такий характер, таке ставлення безпосередньо до моєї матері та до мого батька. Як же: Оленка розумниця, красуня, синочок у столиці. – А Вірка що? Вийшла заміж за задрипанця, народила дівку, та все життя вовченятом дивилася. Ні посади, ні нормальної роботи. А мама працювала вихователем у дитсадку, все життя, до 56 років, а потім, після першого батьківського скандалу, пішла на пенсію, а коли батько одужав, стала соцпрацівником. А доглядати його треба. Батько практично з дому не виходить. На мамі усі. Ми з чоловіком допомагаємо, як можемо, намагаємося майже кожен день до мами з батьком заїжджати, але в нас ще свекруха в такому ж приватному будинку, так що чоловік чергує влітку: вихідний у мами, вихідний у тещі. -Але догляд за людьми похилого віку для тебе справа звична, — застерігала маму тітка Олена, — де один, майже лежачий, там і інший, майже лежачий. У тебе більше часу, ніж у мене. Мама під натиском того, що вона дочка, вона повинна, перейнялася, почала схилятися до думки взяти бабусю до себе: мати ж, все-таки. Як не взяти? – Як не взяти? — Кажу, — А тітці вона не мати?
Вона все життя тебе утискала, а тобі все одно. Я вже не говорю, що її переїзд батька остаточно вже… ти цього хочеш? Подумай і про себе теж, ти й так крутишся вжем весь день, на тобі чоловік хворий. Вирішуйте це питання інакше. Як? Та хоч як! Наймайте доглядальницю. — З глузду з’їхала? — Накинулася на мене тітка, — таке радити? Чужій людині довірити матусю? Гроші зайві? У мене не зайві, у мене чоловік без роботи півроку сидить, донька наречена. Квартиру бабусину продавати? А Мар’яна де буде жити, коли заміж вийде? Бабуся на Мар’яну заповіт зробила… Тітка сказала останню фразу і осіклася, зрозумівши, що сказала зайве. Я навіть розреготалася: заповіт на Мар’яну, а сама Мар’яна бабусею доглядати не хоче, їм, принцесам, таке не личить? — Мати, — кажу, — якщо ти піддасися на вмовляння сестри, ми з чоловіком припинимо допомогу. Так, ти — дочка, так, доглядати батьків — обов’язок дітей. Але мені дорожчий ти та батько. Бабуся? Вас у неї троє. Вихід я запропонувала. Мені все одно, кому дістанеться її квартира, я думаю про тебе і про тата. І можете вважати мене безсердечною, але мені не соромно. Для мене справді дорожчий батько, ніж та, яку я в цьому оповіданні вимушено називаю бабусею.
