Мати кинула доньку, як кошеня, і навіть оком не моргнула. А через 15 років, коли Таня стала відомою та прославилася, мати раптом згадала про неї

Таня ніяк не могла зрозуміти, чому її мама приходить пізно і працює у вихідні. — Доню, ти своїй мамі щастя бажаєш? — Запитала якось мама. — Дуже! — Тоді ти мусиш підтримати мене. Я зустріла чоловіка. Він нічого про тебе не знає. Тобі доведеться поки що пожити в притулку. Але потім, коли я йому все розповім, ти повернешся додому. Так Таня потрапила до дитбудинку. Там її талант художника помітив викладач малювання. Став займатися з дівчинкою додатково, а через півроку, домігшись від її матері відмови від дитини (що, втім, легко зробити, дочка матері не була потрібна), удочерив її.

Так у Танечки з’явилися тато Сергійко та бабуся Амалія. Минуло п’ятнадцять років . Тетяна набула популярності як художниця. Тато Сергій допоміг їй відкрити свою виставку. Відвідувачів було багато. Молоду художницю хвалили усі. — Привіт, дочко! — гукнула Тетянку мати. — Доброго дня, — спокійно відповіла дочка. — Навіщо завітала? – Я твоя мама! Мені не потрібно дозволу, щоб прийти до тебе. — У мене вже п’ятнадцять років, як нема матері! Зате є тато та бабуся! — Вони ж сторонні люди! — Це ти для мене чужа людина! А їх дуже люблю! Ти відмо вилася від мене.

Виkинула зі свого життя, як кошеня! А тепер вирішила нагадати про себе? Коли я подорослішала та стала відомою! Ти тоді прагнула щастя, ти знайшла його? Мати мовчала. — По-любому, я дуже вдячна долі, що знайшла батька та бабусю. А ти йди! Повертайся до свого щастя! — Танечко, що за жінка з тобою говорила? — спитав Сергій, проводячи поглядом співрозмовницю дочки, що вилетіла із зали, як пробка від шампанського. – Просила намалювати їй портрет. — Ти погодилась? – Ні. Адже ти знаєш, я пишу портрети тільки тих, кого люблю…