Закінчивши дитбудинок, мені виділили кімнату в гуртожитку, і я думала, що ось уже почнеться для мене нормальне життя. Але на жаль, я помилялася

Хочу сказати, що з самого дитинства моє життя якось не склалося. У п’ять років я залишилася круглою си ротою та потрапила до дитя чого будинку. Життя там було важким, мене часто обра жали, обра жали і психологічно, і фізично. Здавалося, що після дитя чого будинку розпочнеться нормальне життя, але цього не сталося. Мені виділили скромну кімнату у гуртожитку, я влаштувалася на заводі працювати. Робота там дуже втомлива та складна, але я не скаржусь. Взагалі самотньо було жити й порожньо.

Вам, напевно, не зрозуміти, що означає не мати жодної рідної людини на цілій землі. На жаль, друзів у мене також не було. Я не могла спокійно пожити навіть у власній кімнаті, адже моїми сусідами виявилися неприємні алкоrоліки, які майже щодня організували вечірки. Якось мій сусід Микола навіть уда рив мене, будучи n’яним. Я тоді зателефонувала до nоліції і повідомила про те, що сталося, але мені просто порадили обробити рану, навіть не приїхали, мовляв, випадок надто незначний.

Я вийшла в аптеку за антисептиком, але десь посередині шляху просто сіла і розnлакалася. Не знаю, як довго я nлакала, але до мене підійшла незнайома жінка і поцікавилася тим, що сталося. Я була вся на емоціях, взяла та розповіла. Жінка жила неподалік, вона затягла мене до себе в гості, чаєм напоїла, нагодувала і потішила. Так ми з Оленою Ігорівною познайомилися. Діти її давно роз’їхалися, вона теж була самотня. Іноді душі магнітяться!