Чоловік постійно просив у мене грошей на беnзин, причому для моєї машини. Якоїсь миті я просто не витримала такого нахабства.
Коли я познайомилась із Максимом, мені було 28 років. Чоловік виявився приїжджим та ще й дуже здалеку. Я теж родом із провінційного селища, але після навчання в університеті знайшла роботу у місті, тут і оселилася. У селищі живуть мої батьки та старший брат. Але звідти неможливо було щодня їздити на роботу до міста, тож ми з подругою разом винаймали кімнату в квартирі у самотньої бабусі, а потім я нарешті купила у кредит своє житло. Купила двокімнатну квартиру на околиці міста. Трохи далеко від роботи, але все ж таки це своє житло і я майже господиня своєї квартири. Брала квартиру з ремонтом від забудовника, жити можна і добре. Потім ще один підробіток знайшов, адже меблі треба купувати у квартиру. А з машиною взагалі пощастило: брат купив собі нову, а мені віддав свою стару іномарку. Я іноді їздила на роботу автомобілем, виручала мене машина і в поїздках до батьків. Приблизно такою була ситуація, коли я зустріла Максима: у мене квартира в кредиті і практично порожня, машина, робота, у нього — кімната в його містечку в квартирі батьків, колишня дружина і дитина від першого шлюбу. Максим приїхав у місто для того, щоби заробити гроші. – Мені й самому хочеться підвестися, і на сина треба грошей багато, – пояснював Максим. Через нашу постійну зайнятість бачитися часто не виходило, тільки у вихідні, але за кілька місяців ми почали жити разом у моїй квартирі.
– Платять мало, – скаржився Максим за кілька місяців спільного проживання, – я знайшов би іншу роботу, але там потрібна машина. А на цю зарплату я насилу можу утримувати, не те, що тебе і посилати ще щось дитині. Я натяк зрозуміла. Незабаром Максим влаштувався на нову роботу і почав їздити її машиною. Але, незважаючи на велику зарплату, він не поспішав витрачати її на мене. Все відмовлявся: то він мамі на лікування посилає, то синові на сезонний одяг. Іноді Максим купував додому продукти, але левова частка витрат на побуті була мені. Тому я змушена була повернутися до підробітків. Тому що витрати стали більшими – на харчування та комуналку, та й кредит треба було платити, а жити на кухні з двома табуретками та столом все життя не хотілося. Якось Максим попросив у мене гроші на ремонт машини, чим дуже неприємно мене вразив. — Ну, машина ж не моя, — щиро здивувався він, — я бензин оплачую за те, що їжджу. Ми ж із тобою не одружені. Ця приказка стала у нього коханою. Нею він виправдовував усе. Я купила кухонний гарнітур і попросила, щоб Максим цього місяця оплатив кредит, тому що все пішло на доставку, установку, і нову плиту. – Вибач, але кредит – це твоя ноша, – знову нагадав мені Максим.
Якби ми були в шлюбі, я б без звуку все до копійки тобі віддавав, загальне ж майно. А так. Я не бачу поки що сенсу. -А він бачить сенс, і жити у тобою купленій квартирі, спати на тобою купленому дивані, — запитала якось найкраща подруга, та сама, з якою ми кімнату разом знімали колись, — добре влаштувався, їздить твоєю машиною, але ремонтуєш її ти. Живе у квартирі, виходить, як квартирант, але нічого за неї не платить. На харчування дає? Так він же і їсть, а ти ще й преш і готуєш, і чистоту наводиш. А тим часом батьки, знайомі та родичі все частіше питали мене, коли чекати на наше весілля. Але, дивлячись на поведінку Максима, я все менше хотіла за нього заміж. Я почала хвилюватися про те, що Максим тільки й чекає, що я з ним до РАГСу піду, щоб потім взагалі на шию мені сісти. Та й кредит, хоч і на моє ім’я, але виплачений у законному шлюбі, дасть йому можливість у разі чого відсудити у мене або половину, або частку за цю половину. Останньою краплею у стосунках став випадок, коли ми поїхали до моїх батьків на сімейне свято.
Вже майже на під’їзді ми завернули на заправку. Максим, виходячи з машини, попросив у мене грошей на бензин: — Якби я їхав до законної тещі, — з милою усмішкою сказав він, — сам заплатив би без зайвих слів. Але це ж твоя ідея поїхати, твої батьки, а ми не одружені. Я грошей на бензин дала, а коли за сімейним столом знову виникло це найгірше запитання: «Ну, коли ж…», я сказала несподівано навіть для себе: «Ніколи». А потім, глянувши на Максима, додала: -Ключі від моєї квартири та документи від машини віддай, будь ласка, сподіваюся, ти знайдеш спосіб зараз дістатися до міста, за речами приходь завтра, коли я буду вдома. У моїй квартирі тобі одному робити нічого. Максим намагався заперечити, що я його позбавляю зараз не лише дома, а й роботи, як він працюватиме без машини? На що я йому відповіла: -Машина ж моя, а ми з тобою не одружені. Мої батьки мене зрозуміли. Сам Максим усе намагався помиритися, зробити незграбну за таких обставин пропозицію, виправдатися. Слухати його я не стала.
