Я продала твою дитину» – після цих слів я згадала свою акушерку

Я носила під серцем хлопчиків-близнюків. Ми звикли вже до цієї несподіваної новини, раділи, що синочків одразу двоє народиться. Почали з чоловіком готуватися, ліжечко замовили подвійне. Батьки та його та мої обіцяли допомагати по черзі. Тож чекали на подію зі щасливими надіями. Коли настав час, Сашко відвіз мене до пологового будинку, а сам повернувся додому завершувати приготування і чекати на бажану новину, бо тоді ще не прийнято було народжувати разом із чоловіками. Пологи були нелегкими, я навіть погано їх пам’ятаю. Але впоралася я сама, а ось, народивши – на кілька хвилин знепритомніла. Повернулась до тями вже в післяпологовій палаті. Біля мене була акушерка. Вона і повідомила страшну новину: один із хлопчиків, моїх синочків, не вижив. Сказати, що я була прибита горем нічого не сказати. До того ж мені навіть не дали його побачити: таких дітей із пологового будинку на руки ховати не видавали, і взагалі, давали не свідоцтво, а довідку – бо у РАГСі дитина ще не зареєстрована. Але треба було жити далі, заради маленького Юрка, заради нашої родини. Звичайно, потрібен час, щоб одужати, але ми змогли, хоча рана залишилася на все життя.

Юрчик підростав, радував нас усіх, а через 5 років у нас з’явилася Наташа. Все загалом у нас добре, живемо дружно, Сашко у мене чудовий чоловік та батько, ми майже ніколи не сваримося. Живемо небагато, але все, що треба, є. Сашко водієм багато років працює, я – у райраді нашого невеликого міста. Нині Юра вже студент, Наталя навчається у школі. І ось минулого тижня наше життя безповоротно змінилося, перевернулося з ніг на голову. Це була субота, але я залишилася вдома одна: Сашко в рейсі, Юрко не на кожних вихідних приїжджає, а Наталя до подруги пішла разом уроки вчити. Хтось постукав у вікно, раз, вдруге. Я визирнула в нього і побачила майже біля порога літню жінку, майже бабусю, на перший погляд начебто незнайому. Відчинила двері: на порозі стояла жінка похилого віку, майже бабуся. Як тільки я відчинила двері і ще не встигла нічого сказати, як вона випалила: – Не можу так жити більше. Ваш другий синочок вижив. Я його продала… Тут я дізналася акушерку, яка брала в мене синочків. Я ледве встояла на ногах у першу мить після почутого. Але потім все ж таки опанувала себе. Жінка кинулася мені в ноги, але я зупинила її, підняла та запросила зайти. Вона розповіла мені, що разом із завідувачкою, якої зараз уже немає на цьому світі, вони іноді займалися продажем дітей багатим бездітним сім’ям. Переважно продавали відмовників, але коли таких не було, чинили так, як ось зі мною.

На той раз було замовлення на хлопчика від подружжя, яке жило в Італії, але й чоловік та його дружина мали українське походження. Тож і приїхали по дитину на батьківщину. Усіми організаційними питаннями переважно займалася завідувачка, а Тетяна Миколаївна їй допомагала у всьому. А робила це тому, що у неї на руках була хвора мати, якій потрібні були дорогі ліки, а чоловік покинув її з дитиною, пішов до іншої. Я вислухала жінку і, бачачи, як вона гірко жалкує про все, розуміючи, як тягар на душі не давав їй нормально жити, я навіть пошкодувала її. У поліцію ми не заявляли, щоб правосуддя вже не чіпало Тетяну Миколаївну. Для чого? Нічого не зміниш, а вона й так розплатилася душевними гризотами за свої вчинки. Шукаємо поки що другого хлопчика власними силами, підключили багатьох знайомих, зокрема й у Італії. І хочу сказати, що і я, і Сашко, і всі ми вже дуже щасливі від того, що брати живий! І сподіваємось, що Господь нам обов’язково допоможе його одного разу відшукати, тому що ми в це безмежно віримо.